У лавах ворожих - брати, свояки, побратими;
І кревного кревний вбиватиме стрілами злими.
Так Арджуна мовив, скорботою сповнений: "Боже!
Побачивши рід свій, ставати до бою не можу.
Щось тисне у грудях, нараз пересохло у роті,
Все тіло тремтить і волосся - неначе із дроту.
Горить моя шкіра, а серце пронизує мука,
Туманиться розум, в руках я не втримаю лука.
Знамення зловісні я бачу навколо щомиті…
Кому на добро будуть кревні мої перебиті?!
Не хочу ні царства, ні слави, о Господи правий,
Бо щастя - не в царстві, ані в насолоді, ні в славі,
Раз тих, задля кого держава і влада нам мила,
Чекає по смерті холодна і темна могила....
Облитому слізьми, пойнятому горем невтішним,
Так Арджуні мовив тоді повелитель наш Крішна:
"Той, хто у нещасті здригнувся душею, - не воїн.
Арієць такий лиш ганьби і зневаги достоїн.
Геть слабість із серця - вона воякові не личить!
Геть сумнів - до битви священний обов'язок кличе!"
"Та як же, скажи, я пронизувать стрілами стану
І Бгішму, і Дрону достойних з ворожого стану?
Вже радше, о Боже, хай жебрати піду під плотом,
Ніж їжу, окроплену кров'ю, нестиму до рота.
Не знати, що ліпше - поразка, а чи перемога:
Загине рідня - обірветься і наша дорога.
Страждає єство, і не годен збагнути я дгарми,
Відкрий мені очі, я учень твій, Боже, не марно.
Скорботний, не втішусь звитягою над ворогами,
Я влади не прагну над царствами і над світами".
І Арджуна мовив до Крішни: "Не стану до бою".
В душевнім сум'ятті замовк і поник головою.
Йому, що між двох супротивників став неутішно,
Отак, посміхнувшись, сказав повелитель наш Крішна:
"Хто вічні закони пізнав, не існує для того
У світі жалю ні до мертвого, ні до живого.
Бо ти, як і я, як і ті, хто умре навіть нині,
Тривали завжди, і ніхто з них ніколи не згине.